Українські традиції як засіб формування в дітей приналежності до своєї країни

 

Національне виховання спрямовується на залучення громадян до глибинних пластів національної культури і духовності, формування у дітей та молоді національних світоглядних позицій, ідей, поглядів і переконань на основі цінностей вітчизняної та світової культури.

Головними складовими національного виховання є громадянське й патріотичне виховання.

У педагогічній концепції «Патріотичне виховання» зазначається, що одним із покликань української національної системи освіти та виховання є завдання пробуджувати і виховувати в кожної дитини патріотичні якості, цінності:

-любов до батька і матері, родичів, своїх предків, рідної природи, землі;

-любов до рідної мови, культури, народу, пошану до його історичного минулого, національних традицій, звичаїв;

-глибоке усвідомлення своєї національної приналежності, відчуття єдності з представниками своєї нації;

-турботу про добре ім’я – своє і своїх друзів та краян, збереження своєї людської і національної гідності, честі;

-активну діяльність з метою розвитку рідної культури, мистецтва, науки, демократії, державотворчих процесів;

-боротьбу за підвищення духовності і добробуту всіх українців, представників національних меншин України;

-синівську любов до України – Батьківщини, готовність захищати від ворогів рідну землю, здатність на подвижництво, героїчні справи в ім’я свободи і незалежності України;

-готовність боротися з неправдою, злом, потворністю в будь-яких формах, спростовувати антиукраїнські, антинаукові версії, ідеї, шкідливі і ворожі для нашого народу, Батьківщини.

У «Концепції громадянського виховання особистості в умовах розвитку української державності» висвітлюються завдання громадянського виховання. Одним з них є: «формувати в молодого покоління почуття патріотизму, відданість Батьківщині й водночас відчуття належності до світової спільноти»

У «Концепції національного виховання» представлені основні виховні завдання. Наведемо кілька з них, що мають значення для нашого дослідження:

-                 Патріотичне виховання як основа духовного розвитку особистості, складова частина національного світогляду і поведінки дитини щодо ставлення до рідної країни, до всіх націй і народів, патріотичне загартування як могутній стимул у боротьбі за розбудову нової незалежної України, духовне оновлення суспільства, формування високої етики міжнаціональних стосунків;

-                 Розвиток моральних почуттів і рис поведінки, а саме: любові до Батьківщини, відданості їй, активної праці, спрямованої на примноження трудових традицій, звичаїв свого народу; шанобливе ставлення до історичних пам’яток, прагнення до зміцнення честі та гідності своєї держави; активна патріотична діяльність.

У «Концепції виховання дітей та молоді у національній системі освіти» визначено основні завдання родинного виховання :

-                 «забезпечення духовної єдності поколінь, збереження родинних традицій, сімейних реліквій, вивчення родоводу, залучення дітей до народних традицій, рідної мови, звичаїв, обрядів, виховання в них національної свідомості і самосвідомості;

-                 виховання поваги до законів, прав і свобод людини, розвиток громадянської і соціальної відповідальності».

Сучасний світ потребує нових підходів до національного виховання, зокрема до патріотичного. Починати його потрібно з дошкільного віку. Діти цього віку найкраще піддаються вихованню(В. Сухомлинський), оскільки в цей час закладаються основи особистості, її майбутнього характеру. Надається спрямованість її розумового, морального та естетичного розвитку. Знання та вміння, накопичені дитиною в цьому віці, пізніше стають основою для формування стійких моральних звичок і переконань, високих життєвих ідеалів.

Мислення в дітей конкретно-образне, для них ще не властиві узагальнення та абстрагування. Їх захоплює все яскраве, цікаве, тому що вони мислять відчуттями, звуками, барвами. Це все необхідно враховувати у виховній роботі зі школярами.

Належну увагу слід приділяти ігровій та спортивній діяльності, проведенню свят, вечорів, екскурсій, оскільки віковою особливістю дітей є рухливість, моторика, зумовлена розвитком м’язів.

Для морального розвитку дитини особливо важкий тому, що засвоюється досвід, форми поведінки старших поколінь, оціночні судження; формується певне ставлення до оточення, до себе: розвивається дружба, товаришування, взаємодопомога, любов до батьків, до вулиці, рідного міста, природи тощо. На основі цього досвіду дитина починає виявляти самостійність, свідомість у ставленні до навколишнього світу та людей, до моральних норм суспільства. В силу вікових та психологічних особливостей життєвий та моральний досвід у ставленні до суспільства, до Батьківщини, до своєї країни обмежений. Тому саме в цьому віці необхідно закладати основи патріотичного виховання, які стануть фундаментом громадського становлення особистості.

Аналіз психолого-педагогічної літератури засвідчив, що національні почуття в дітей дошкільного віку не виникають самі. Вони є результатом цілеспрямованого виховного впливу на дитину ідеології, політики, мистецтва, суспільного устрою, виховної роботи сім’ї, школи та позашкільних закладів.

Провідна роль у формуванні особистості належить сім’ї, яка відповідає за соціальне відтворення населення, за його національний, моральний, духовний розвиток, за створення певного способу життя. Великий внесок у розробку проблем родинного виховання зробив видатний український учений М. Стельмахович. У своїх працях він постійно звертався до ідей народної педагогіки, її заповідей та ідеалів. «Національне родинне виховання, - підкреслював учений, - базоване на українознавстві, сприяє піднесенню національної самосвідомості учня, формуванню сукупності уявлень про власну націю, її самобутність, історичний шлях, місце серед інших етносів».

Виховна місія сім’ї є особливою, тому що саме в ній формується характер дитини, її ставлення до навколишнього світу, до людей, до життя, до української мови, до звичаїв і традицій, до Батьківщини. Тільки в сім’ї, за умови усвідомлення всього свого родоводу можливе національно-патріотичне виховання, саме в ній дитина проходить шлях від роду до народу і до нації.

Основою національно-патріотичного виховання в сім’ї має стати формування національної психології, національно-патріотичного характеру та народної моралі. На ці компоненти національного виховання звертає увагу

Сучасна українська родина має бути справжнім осередком формування основ патріотичного виховання у дітей та молоді. З цією метою необхідно широко запроваджувати святкування родинами дат народного календаря, оскільки народний календар зберігає багатовікову історію України, її невичерпні традиції, які зберегли та віддзеркалили в собі те, що характерне для українського народу, - взаємозв’язок працьовитості та духовності.

Складовою частиною народного календаря є родинний календар, який включає важливі дати, віхи життя сім’ї, ювілеї та інші знаменні події родини, кожного її члена.

Традиції й обряди народного та родинного календаря зміцнюють сім’ю, виховують найглибші людські почуття, учать любити й поважати матір та батька, рідну оселю, рідний край, Батьківщину.

Ефективність різних видів виховання залежить від спрямованості виховного процесу, форм і методів його організації. Пріоритетними для дітей є активні методи, що спрямовані на самостійний пошук істини та сприяють формуванню критичного мислення, ініціативи й творчості.

Оскільки в дітей переважає образне мислення, то основне місце має бути відведено ігровим методам і прийомам роботи з дітьми: ситуаційно-рольовим, сюжетно-рольовим іграм; методам аналізу життєвих ситуацій і привчання; ігровим методикам щодо виявлення самооцінки; іграм-драматизаціям, інсценуванню, іграм-бесідам, іграм-мандрівкам; екскурсіям; ігровим вправам, колективним творчим проектам, практичним акціям тощо.

 

 

 

Консультація для батьків на тему: «Інтегрована освітня діяльність для дітей з порушенням опорно-рухового апарату»

  Опорно-руховий апарат - це комплекс органів та тканин у людини, який забезпечує підтримку та рух. Він включає в себе кістки, м'язи, суглоби, зв'язки, хрящі та інші структури, які спільно працюють для забезпечення стабільності та рухомості організму. Опорно-руховий апарат дозволяє нам виконувати різноманітні рухи, від простих до складних, та забезпечує захист внутрішніх органів. Цей апарат є однією з найважливіших систем у людському організмі, оскільки він забезпечує нашу здатність до переміщення та активної діяльності.

   Діти з порушенням опорно-рухового апарату можуть мати різні медичні стани, що обмежують їхню здатність до руху та нормального функціонування. Це може включати вади розвитку, травми, неврологічні захворювання, м'язові атрофії та інші медичні діагнози. Для таких дітей важливо забезпечити підтримку та доступ до відповідної медичної та реабілітаційної допомоги. Це може включати фізичну терапію, лікувальну гімнастику, спеціальні техніки масажу, ортопедичні засоби, а також інші форми підтримки, спрямовані на полегшення рухливості та покращення якості життя. Крім того, важливо створити для цих дітей підтримуюче та стимулююче середовище, де вони можуть розвиватися на своїй власній унікальній швидкості та здібностями. Рання інтервенція, врахування індивідуальних потреб та позитивний підхід можуть допомогти дітям з порушеннями опорно-рухового апарату досягти свого повного потенціалу.

 Інтегрована освітня діяльність для дітей з порушенням опорно-рухового апарату -  це підхід, спрямований на створення сприятливого середовища для навчання та розвитку цих дітей у максимально можливому обсязі. Ось деякі поради для батьків щодо інтеграції дітей з порушенням опорно-рухового апарату в освітній процес:

1.Звертайте увагу на індивідуальні потреби: Розумійте, що кожна дитина унікальна і може потребувати індивідуалізованого підходу до навчання та розвитку.

2.Співпрацюйте з дитячим садком та вихователями: Важливо співпрацювати з дитячим садком, щоб забезпечити відповідну підтримку і ресурси для вашої дитини. Обговорюйте її потреби та індивідуальні можливості.

3.Стимулюйте самостійність і самовизначення: Підтримуйте вашу дитину у розвитку самостійності та самовизначення, навчайте її рішучості та перевагам самостійності.

4.Забезпечуйте фізичну активність: Залучайте вашу дитину до фізичних вправ та занять, спрямованих на покращення координації та м'язової сили, з урахуванням її можливостей.

5.Розвивайте соціальні навички: Підтримуйте у вашої дитини розвиток соціальних навичок і сприяйте взаємодії з однолітками та іншими дітьми.

6.Необхідна допомога та технічні засоби: Звертайтеся до фахівців, якщо ваша дитина потребує спеціальної допомоги або технічних засобів для навчання та розвитку.

7.Стимулюйте позитивне ставлення до навчання: Підтримуйте позитивне ставлення вашої дитини до навчання, відзначайте її досягнення та допомагайте зі стимулюванням інтересу до навчального процесу.

8.Зберігайте відкритий діалог: Важливо мати відкритий діалог з вашою дитиною та спілкуватися про її потреби, проблеми та досягнення.

 Завжди пам'ятайте, що ваша підтримка, любов та розуміння допомагають вашій дитині розвиватися і досягати успіху незалежно від будь-яких перешкод, з якими вона може зіткнутися.

 Проблемна бесіда для батьків

«Адаптація в середовище дитини з особливими освітніми потребами» 

          Чи віддавати дитину з особливими освітніми потребами у дитячий садок? Це питання непокоїть багатьох батьків.

Дитячий садок – установа важлива як для нейротипових дітей, так і для дітей з особливостями розвитку. Він відіграє чи не найважливішу роль у соціалізації дитини, навчанні самообслуговуванню, тренуванні самостійності. Спостерігаючи за однолітками, дитина швидше набуває необхідних навичок. Варто зазначити, що не тільки дітям з аутизмом та ООП важлива соціалізація, а й для всіх дошкільнят, які пізнають світ  . Адже саме в такому середовищі дітки мають більше шансів прогресувати у розвитку і позбуватися поведінкових проблем.

Адаптація до дитячого садку – той нелегкий період, через який мають пройти всі батьки дошкільнят і відбувається це індивідуально. Дитині зазвичай важко перебувати в новому, незвичному середовищі, тому адаптація вимагає часу, терпіння та злагоджених дій батьків та вихователів.

       З чого починати адаптацію? Насамперед, ще до відвідування дитячого садочка дитина може звикати до колективу однолітків, спостерігати як граються інші дітки на дитячому майданчику, підходити до свого майбутнього садочка разом з мамою. Батьки, в свою чергу, мають обов’язково попереджати про те, що очікує дитину, в позитивному ключі.

     Зазвичай відвідування садочка починається з однієї-декількох годин в перші дні. Спочатку ми ознайомлюємо дитину з садком, наприклад, на прогулянці , де малюку надається свобода дій. Тобто він може вибрати «зону комфорту», сидіти, бігати, спостерігати за тим, що відбувається, гратися наодинці. Так ми маємо змогу побачити які саме ігри, предмети, місця найбільше приваблюють дитину і, враховуючи її вподобання, підбирати активність для налагодження взаємодії. Важливими є заохочення, щоб садок асоціювався в малюка з приємними емоціями.

Надалі потрібно, щоб час, проведений у садочку, збільшувався і дитина включалася в загальний розклад дня та режимні моменти. Для цього не забуваємо про візуальний розклад, адже дитині важливо знати, що її очікує, а нам необхідно, щоб вона робила те, що роблять всі.

Важливою частиною дня є групові заняття. Оскільки дитині спочатку важко бути включеною все заняття, потрібно змінювати вид діяльності. Саме тому, виходячи з базового рівня групових навичок дитини, ми можемо почати з того, що малюк просто сидить за столом декілька хвилин, після чого йде відпочивати. З кожним днем ми все більше залучаємо дитину до групової активності та ігор.

       Таким чином, дитина налагоджує соціальну взаємодію. Ми їй в цьому допомагаємо, попереджуючи її небажані дії, замінюючи їх на соціально прийнятні. Якщо дитині потрібна допомога, ми використовуємо підказки або буквально «працюємо» руками дитини. Згодом, дитина звикає, вивчає розпорядок дня і спокійно відвідує ЗДО.

Отже, процес адаптації настільки індивідуальний, наскільки унікальна кожна дитина, але він є необхідним, бо відвідування дитячого садку зараз – це ще одна перемога на шляху до самостійного повноцінного життя в майбутньому.

 

 

Консультація для батьків

«СПІВАЙТЕ ДІТКАМ ПЕРЕД СНОМ»

               «Котику сіренький...» Скільки теплих і ласкавих слів знаходить матуся, заспокоюючи свою дитинку. Скільки любові і ніжності у колискових піснях!! Малюк, ще не вміючи розмовляти, не розуміючи жодного слова, почувши колискову одразу заспокоюється, затихає, засипає! Саме колискові пісні вважаються першими в житті вашого малюка, вони сприймаються з магічною силою, тому що співає їх найрідніша в світі людина – матуся!

Ритм колискових зазвичай відповідає серцебиттю, ритму дихання матері і малюка, відіграє важливу роль  у духовному розвитку дитини. Саме завдяки колисковим, дитина отримує перші уявлення про навколишній світ: тварин, пташок, оточуючі предмети.

                          Котику сіренький,                    

                          Котику біленький,                      

                          Котку волохатий,                      

           Не ходи по хаті,         

Дитя буде спати,            

Котик воркотати,   

Ой на кота воркота, 

На дитину дрімота!

Коли дитина підростає, їй співають колискові казкового змісту, в текстах яких вирішуються психологічні питання. В багатьох колискових піснях перед дитиною розвертається перспектива про його майбутню самостійність. Таким чином, колискові дають дитині уявлення про навколишній світ, знайомить з головними принципами побудови світу.

Але найголовніше в колискових – це материнська ніжність, любов, що надає впевненості кожній дитині. Пісні показують, що життя прекрасне, але в теперішній нелегкий час, почуття захищеності для дитини дуже важливе, адже наш світ складний і непередбачуваний!

Багато факторів залежить від того, чи співуча мама у дитини! Річ у тому, що слух розвивається одночасно з голосом! Якщо мама не співає разом з дитиною, то вона не навчиться цьому самостійно! Наспівуючи з матусею простеньку пісеньку, малюк інстинктивно прислуховується до маминого голосу: а чи співаю я так, як мамочка? Співайте з вашими дітками, адже саме ви стаєте основним прикладом наслідування для своїх дітей.

Дуже важливе і саме спілкування матері і дитини! Чудово, якщо у вашій сім’ї зберігаються традиції, як спів колискових, читання казок перед сном, задушевні розмови про головне! А сон, як відомо, дається людині не тільки для відпочинку, а й для глибинної обробки тої інформації, яку отримала ваша дитина на протязі дня. Довірливі відносини, які виникають в моменти такого спілкування, відіграють важливу роль для дитини не тільки ясельного віку, а й надалі, коли дитина дорослішає! І навіть тоді, коли ваша дитина подорослішає, вона буде знати, що у нього є та людина, яка його завжди вислухає, зрозуміє, підтримає, з якою так приємно спілкуватися  просто покласти голівку на плече. Співайте діткам! Не соромтесь! Адже саме ви  –  найкращий співак і приклад для своєї дитини!

                            Рученьки, ніженьки,

Лагідні очі!

Спокійної ночі!

Скінчилася гра!

Рученьки, ніженьки,

Спокійної ночі!

Спати пора!

 

 

КОНСУЛЬТАЦІЯ ДЛЯ БАТЬКІВ:

"ЯК НАВЧИТИ ДИТИНУ ЦИВІЛІЗОВАНО ВИРАЖАТИ СВІЙ ГНІВ?"

          Зазвичай дитину ще з раннього віку переконують, що сердитися недобре, бо людина, яка виражає гнів, може «не вписатися» у соціум. Натомість, щоб навчитися виражати свою злість адекватно, дитина звикає пригнічувати її. Але будь-яке тамоване почуття рано чи пізно виривається назовні. Тому, щоб уникнути перетворення дитини на «вулкан» та зберегти її здоров’я, дитину необхідно вчити правильно проявляти негативні емоції та з найменшими втратами виходити зі складних ситуацій.

          Гнів є сильною та суперечливою емоцією. Це непросте почуття є одним із базових: людина отримала його внаслідок еволюцій­них процесів. У тваринному світі гнів необхідний для того, щоб ви­жити, подолати ворога, стати ватажком зграї. Однак у світі людей ді­ють інші закони.

 

         Побутує думка, що сердитися — погано, бо це призводить до бійок, сварок та образ. Однак недаремно існують вислови «праведний гнів», «спортивна злість». Такі переживання часто необхідні для того, щоб упоратися зі складним завданням чи відстояти свої погляди. Гнів виникає у відповідь на ситуацію, що людині не подобається, що висуває перешкоди на шляху досягнення мети. 

         Тоді відбуваються  зміни на тілесному рівні: підвищується серцебиття, напружуються м’язи, дихан­ня стає частішим. Маленькі діти можуть кричати, битися, кидатися предметами. Трохи подорослішавши, вони починають обзиватися та плюватися. Підлітки та до­рослі часто стримуються і навіть посмі­хаються, незважаючи на пристрасті, які вирують усередині, хоч іноді вони пово­дяться аж надто бурхливо.

Що мають зробити дорослі, щоб навчити дитину переживати гнів:

• озвучити стан дитини
• приєднатися до її почуттів
• допомогти дитині виразити гнів адекватним способом
• обговорити з нею ситуацію

Озвучуємо стан дитини

        Здебільшого за сильними емоціями приховують переживання, пов’язані з власною невпевненістю, бажанням бути лідером, завоювати повагу ровесників тощо. Якщо виявити справжні мотиви та потреби, можна знайти спосіб їх задоволення.

        Озвучити стан дитини дуже важливо, адже вона вчиться розпізнавати свої почуття за умови, якщо дорослі їх називають. Коли батьки озвучують її почуття, дитина вже з 3-3,5 років не вважає себе поганою, якщо з нею відбувається щось, що не подобається батькам. Вона починає розуміти, які емоції переживає в тій чи тій ситуації: злість, сум, радість, здивування, страх тощо. І тоді з’являється можливість вибору: можна проявити переживання різними способами.

        Якщо дитина на щось помітно розсердилася, то батькам важливо сказати, що вони бачать її стан: «На мою думку, ти гніваєшся … (на когось чи на щось)». Якщо дитина звикла звинувачувати в усьому інших, вона досить швидко яскраво опише, які погані люди її оточують. А от дитина, яка приховує свої переживання, може одразу не зізнатися, що трапилося. На жаль, це відбувається з остраху, що батьки засудять її, тому їм доведеться докласти зусиль, щоб розговорити таку дитину. Можна просто сказати прямо: «Я бачу, що ти сумний — напевно, щось трапилося. І я хочу тобі допомоги». Можна поділитися спогадами з власного дитинства: «Коли я була маленькою, то дуже засмучувалася, якщо…» — далі наводиться ситуація, подібна до тієї, що сталася з дитиною.

 

Приєднуємося до почуттів дитини 

         Лише приєднавшись до почуттів дитини, і ми допомагаємо їй звільнитися від них і заспокоїтися. На жаль, дорослі здебільшого не намагаються приєднуватися до почуттів дитини, обходять стороною цей важливий момент і од­разу починають давати поради. Потім, правда, дивуються, чому піс­ля їхніх корисних і правильних рекомендацій замість подяки чують докір: «Ти мене не розумієш!». Річ у тім, що лише приєднавшись до почуттів дитини, дорослі допо­магають їй від них звільнитися, за­спокоїтися та відкритися для кон­структивного обговорення.

 

           Коли дитина сердиться, негативні реакції засвідчують її сильні почуття. Батькам у таких випад­ках варто говорити, що вони розуміють емоції дитини. Наприклад: «Відчуваю, ти такий злий, що готовий добряче до­пекти своєму кривднику». Або: «Коли потрапляєш у неприємну ситуацію, та ще привселюдно, справді хочеться крізь землю провалитися». Такими комента­рями батьки, з одного боку, демонстру­ють дитині свою готовність вислухати та підтримати, а з іншого — розширюють її уявлення про те, що конкретно зачепило та спровокувало гнів. Адже дитина часто не розуміє, що саме її так сильно розсердило. Тому важливо, щоб дорослий проводив такі логічні зв’язки. І бажано робити це не на піку роздратування дитини, а лише після того, як вона заспокоїться.

 

ДОПОМАГАЄМО ДИТИНІ ВИРАЗИТИ ГНІВ АДЕКВАТНО

       Якщо гнів постійно стримувати, то напруга починає накопичува­тися в певних зонах тіла, через це виникають м’язові спазми. Невдовзі з’являється погане самопочуття, біль, дитина стає неуважною, плак­сивою та роздратованою. Тому так важливо своєчасно «звільнити­ся» від гніву та злості. Зрозуміло, що битися, лаятися, кусатися, плюватися є забороненими прийомами. Однак важливо, щоб відбулася реальна дія. Можна запропонувати дитині певним звуком або рухом виявити злість, яку вона переживає в даний момент. Нехай це буде:

 крик, вереск;

гарчання;

тупотіння ногами;

биття подушки;

кидання м’яких кубиків об стіну.

         Також можна намалювати свій гнів, а потім пошматувати малю­нок. Добре, якщо батьки зроблять те саме разом із сином чи донь­кою. Якщо вдасться справді щиро позлитися, дитина швидко заспо­коїться та буде здатна розмірковувати як жити далі.

 

ОБГОВОРЮЄМО ТЕ, ЩО ВІДБУЛОСЯ

        Дитина не може не відчувати гнів, бо це фізіологічний механізм, що запускається в будь-якій ситуації, що висуває перешкоди на шляху до досягнення мети.

        Після того як  дитина втішилася, необхідно в спокійному тоні обговорити, що насправді її так роздратувало. Адже всіх, наприклад, штовхають, однак не всі через це зляться. Здебільшого за такими сильними емоціями приховують переживання, пов’язані з власного невпевненістю, бажанням бути лідером, завоювати повагу ровесни­ків тощо. Якщо виявити справжні мотиви та потреби, можна зна­йти спосіб їх задоволення.

        У кожній родині та в кожному дошкільному закладі може бути свій «законний» спосіб вираження злості. Окрім перерахованих варі­антів, можна, наприклад, малювати карикатури на свого кривдника. Або знайти в нього щось справді кумедне та з гумором розповісти про це . Або ще раз пригадати всю ситуацію та придумати різні варіанти її завершення.

        Якщо такої схеми дотримуватися постійно, то дитина навчить­ся справлятися з гнівом. Вона також буде розуміти, що з нею відбу­вається та зуміє пояснити це іншим. Зможе виражати злість у при­йнятний спосіб, без шкоди для себе та інших. І що важливо, вона засвоїть для себе різні варіанти виходу зі складних ситуацій.